| Писати жінку – щонайменше кидати виклик. Насамперед самому собі. Адже відтворити потрібно не тільки портрет тіла, але й душі, темпераменту, настрою, шарму. Відтворити, щоб глядач відчув цю жінку. Відчути цю жінку, аби «донести» її до глядача. Так, щоб він біля полотна ніби вловив тонкий запах її парфумів… Тарас Бенях пише здебільшого жінок. Молодих, зрілих, оголених, вбраних, рудих, брюнеток, виразних, тендітних і не дуже, на стільцях, канапі, підлозі, із цигарками, келихами, квітами, котами, рибою, хусткою, засмучених, змучених, енергійних, піднесених, вишуканих, зворохоблених, сором’язливих, напружених, зачитаних, спокусливих, - таких кардинально різних, але… Але таких по-беняхівськи подібних! |